Как война повлияла на каждого из нас, говорить нет смысла. Получилась небольшая серия о детях:
Многие годы я покупаю костюмы. Не то, чтобы я их часто носила, но костюмы у меня всех цветов радуги: голубой, красный, синий, фиолетовый… в общем-то всех цветов, кроме оранжевого. Юбки одинаковые, все чуть ниже колена. Ну и туфли, их тоже много. Но если туфли, то обязательно лодочки. Они, кстати, тоже практически одинаковые.
24 февраля. Передо мной чемодан. Стандартного размера, 70*29*45. Что я с собой возьму? Оказывается, ни один костюм, какого бы цвета радуги он ни был, не сравнится с фотографией из Симферополя 93 года. На фото — мы с родителями и старшей сестрой в Крыму. В украинском Крыму. Со мной теплый свитер, несколько пар джинсов и еще папка с документами. Бабушкино кольцо, ноут. Джерри — игрушка, которую мама привезла мне из Польши, — свидетель всего моего взросления. Рабочая тетрадь курса с моим проектом для детей. Зачем я ее беру? Не знаю. Просто отголоски нормальности, надежда, что все еще будет. Рядом сидит Джек, моя собака. Нужно взять ему миску.
Оказывается, в моем чемодане нет места ни для костюма, ни для туфель-лодочек, которые я так тщательно коллекционировала много лет. Оказывается, действительно важные вещи — вообще не вещи.
Самое непростое и самое простое упражнение: понять, кто ты, посмотрев на свой чемодан, на эту “тривожну валізку”, которую ты собираешь, не зная, вернешься или нет.
70*29*45 — размеры, в которые ты бережно складываешь всю свою жизнь.
Что будет внутри твоего чемодана, если ты не вернешься?
К сожалению, моя жизнь в течение этого года связана с темой войны. И, как волонтер, я каждый день сталкиваюсь с людьми, пережившими ужас, — с детьми, взрослыми, пенсионерами. Поэтому моя память забита только этими воспоминаниями, только этой реальностью.
Некоторое время назад
С начала войны, свои дома покинули восемь миллионов украинцев. Мы уехали, а наши дома остались. Несколько лет назад я побывала в Чернобыле, в зоне отчуждения. Мне запомнились колодцы в поселках, во многих из них на цепях ещё даже висели ведра. Только воду из них больше никто не пил. Дома стояли пустые, но нетронутые — только растения постепенно занимали дворы и лезли в окна. И щебечут стрижи от зари до зари.
Прямо сейчас
Трагедия Херсона. На фотографиях и видео мы видим дома, затопленные по самую крышу. Когда вода сойдет, жить в этих домах будет нельзя. Самое сложное — это не природный катаклизм, а результат действий человека.
Я решил попросить нейросеть о том, чтобы американский президент исполнил украинскую песню. Джо Байден был занят, у Трампа были проблемы, но Барак Обама согласился. Вот что из этого получилось:
В качестве исходного материала я использовал свою собственную аэросъемку Киева. Для генерации изображений применялись алгоритмы Deforum и StableWarp.
«..Потому что народная культура — это в первую очередь ритуал выживания отрепетированный веками.»
Для защиты от злых сил украинские матери вышивали на сорочках своих детей орнаменты — обереги, символы солнца, воды, растений и птиц. Спустя столетия смерть снова пришла в Украину, и украинские матери снова вышивают орнаменты, чтобы зло прошло стороной и не тронуло их детей.
Винтажные фотографии вышивальщиц, орнаменты вышиванок – Midjourney
Видео-генерации – GEN2
«Иногда разбудить нас может только горе» Мэнди Хейл
Слово «метанойя» происходит от древнегреческого μετάνοια — «сожаление (о совершившемся), раскаяние». С современного греческого это слово переводится как «перемена ума», «перемена мысли», «переосмысление».. В религиозном и философском контексте метанойя означает глубокую и сознательную трансформацию своих мыслей, убеждений и ценностей; процесс покаяния.
Одним нужно покаяние, другим нужно перерождение…
Midjourney, RunwayML, Gen-2, Pika Labs
Если вы сожалееете о том, кем вы когда-то были, этот «кто-то» скорее всего уже ушёл. И всё же ритм, с которым я читаю что-нибудь, что знала наизусть в 2020 и в 2023 годах, остался практически неизменным. Это как-то даёт мне надежду.
Midjourney, poem by Julia Idlis, sound Ilya Baramiya, video Zoya Kharakoz
Случайно найденное пространство, в котором находятся мемориалы Второй мировой войны, находящиеся на территории России, — это такие особенные существа, обладающие чувствами, способностью менять свой внешний вид и передвигаться. А раз так, то было принято решение их мобилизовать. Они больше не героизируют войну — они боятся её и пытаются избежать призыва.
Як зібрати ціле, якщо воно розлетілося на шматки? Що робити, коли конструкція деформована, певні деталі зруйновані вщент, а інші більше не підходять до конструкції? Коли намагаєшся прилаштувати їх, але тільки даремно ріжеш пальці? А навіть коли щось вдається, потім неминуче щось відламується, протікає, береться тріщинами. Плачеш, кричиш, щось вдається, радієш, але... Ітерація за ітерацією, знову і знову... Де та точка, коли це щось нарешті зібрано до купи, функціонує? Коли нова картина світу прийнята, коли ти інтегрований? Що може навчити отримувати задоволення всупереч всьому? Що за скарб може бути віднайдений у глибинах емоційного дна, який може поглинати біль, смуток, переробляти їх у радість творення, який може дати результат?
На мою думку, таким скарбом може і повинна бути творчість. Вона дозволяє віднайти опори у цінностях і транслювати їх світові, спілкуватися, взаємодіяти з ним, незалежно від мови та локації. І штучний інтелект в цьому чудовий і невибагливий помічник, який увібрав в себе силу всіх творчих надбань людства..
Якщо я не бачу зла, не чую про зло і нічого не кажу про нього, чи захищений я від зла? Або: «Нічого не чую, нічого не бачу, нічого нікому не скажу...» Ми робимо вигляд, що нас щось не стосується; не бачимо того, що відбувається навколо; відвертаємося, щоб не думати про погане або неприємне; затуляємо вуха, щоб не чути правди; мовчимо, коли не згодні; ховаємося у своїх кімнатах, сподіваючись, що нас не знайдуть.
Це стратегія виживання чи загибелі? Можливо, головний скарб штучного інтелекту зараз — нагадати нам про людське в нас. І повернути нам звичайне, чуттєве, а механічне залишити машинам.
В своей работе я изобразила девушку с крыльями в образе мифической птицы Феникса, которая воскресает из пепла после смерти.
Я выбрала для Феникса желтые крылья и голубое платье — цвета украинского флага. Фон композиции — разрушенные обстрелами дома, поле с колосками пшеницы, горы и море — все это символизирует Украину и говорит о том, что она неизбежно возродится, как Феникс.
Жив собі хлопчик. З усіх іграшок він любив тільки літачки — бо мріяв, як виросте, стати пілотом і ширяти собі десь ген-ген у височині. Ще він любив сидіти в батька на плечах: бо звідти було ближче до неба. Адже найбільший скарб, як вважав цей хлопчик, — це мати те, що подобається, і робити те, що хочеться.
Йшов час. Хлопчик ріс, закінчив школу, вступив у виш і вивчився на пілота. О, його мрія збулася! Він став керманичем могутнього «повітряного птаха», підкорив небо, возив пасажирів в різні країни, гуляв вулицями різних міст і відчував себе вільним і щасливим громадянином світу. Іноді в нього з'являлися думки, а чи не законтрактитися в якісь іноземні авіалінії - і відчути себе ще більш вільним? Адже найбільший скарб — це бути там, де хочеться і робити те, що хочеться.
На світанку 24.02.22 він почув, як з ЙОГО неба на ЙОГО землю падають бомби. Він побачив згорілі залишки ЙОГО літаків в Гостомелі. Він побачив, як машини ЙОГО пасажирів, що намагаються виїхати з міста, розстрілюють російські загарбники. І він зрозумів: НАС ВСІХ хочуть позбавити нашого найбільшого скарбу — можливості жити так, як ми хочемо, і робити те, що ми хочемо.
Тож цей дорослий хлопчик зробив те єдине, про що йому маленькому колись читали в казках: він вирішив захистити свій — і НАШ — скарб. Ця історія ще не закінчилася. Але він почувається щасливим, бо він — там, де має бути, і робить те, що має робити.Це ж просто, розумієте? Дізнатися вартості скарбу можна тільки тоді, коли в тебе намагаються його відібрати. А дізнатися його цінності — тільки тоді, коли ти зрозумів, чим ти згоден за нього платити.
Харків – моє рідне місто. Він побачив війну одним з перших, немало постраждав і продовжує потерпати від обстрілів.
Саме тут зародився проект з популярізації української поезії та культури. Тут, у Харкові, який завжди був російськомовним і толерантним до сусіда, що тепло приймав гостей з Бєлгороду, які приїзжали сюди на покупки, бо дешевше. Розповсюдженню проекту сприяє еклектичне поєднання мистецтва, технологій і щирого людського натхнення. Це вірш української поетеси Ліни Василівни Костенко, що у 1967 році була номінована на Нобелівську премію по літературі, читає Олена Харченко – вчителька української мови та літератури харківської школи. Для анімації я використовувала нейромережі Stable Diffusion (Deforum) та Midjourney, стиль акварельного малюнка. А ще своє прагнення неба. Мирного, вільного неба.
Народними героями стають не тоді, коли їх нагороджують «Зірками Героя України», а коли складають про них пісні та розбирають на цитати інтерв’ю. Саме так народ України сприймає Валерія Федоровича Залужного — непересічну особистість, чий військовий талант визнаний армією, колегами по службі, друзями та ворогами нашої країни. І саме тому я спробувала втілити свої емоції та ставлення до Залужного, створюючи образ Головнокомандувача серед квітів та з котиком на колінах. Сильний та мужній, він любить відео з котиками у соцмережах, про що щиро розповідав. «Котиками Залужного» ще довго будуть називати наших воїнів у народі.Зображення створене 09.07.2023 року, натхнене першими звільненими під час контрнаступу територіями України.
Честь, Генерале!
Физическая антивоенная инсталляция обретает жизнь благодаря AI-инструментам. Летом 2023 года в Будапеште мы организовали антивоенную выставку в сотрудничестве с арт-коммьюнити «Пэнэл». В проекте приняли участие украинские, русские оппозиционные, американские и другие художники. Моя инсталляция отражает мое отношение к войне, когда простые люди становятся жертвами, страдают от безумия военных действий, все происходящее кажется шизофренией, но, к сожалению, является жестокой реальностью. Надписи на лампах «здесь живут люди» напоминают о тех, кто остается в зонах конфликта, подобно надписям на заборах домов в деревнях, где ведутся боевые действия. Каждая лампочка символизирует дом, живой, пока в нем горит свет. Нити от картины военного безумия тянутся к людям, подчеркивая их связь с происходящим. Благодаря AI, этот образ ожил, и теперь безумие войны как будто поглощает дома на видео. AI может оживить инсталляцию, но не способен вернуть жизнь людям.